Павло Федорович Громовенко
|
|
|
Хто Вам сказав, що в нас уже нема ні рівного Франку І. Я., ані Шевченку
Т. Г. Дала земля народу Громовенка ! Святе подарувала нам вона: лицарське серце до пожертв готове, й високий нерозмінний талант – робить священним українське слово. За це любили й будемо любить тебе довіку, незабутній Павле. Душа твоя
молитви хай творить, щоб розквітала Україна славна. |
“...Голос...
голос Павла Федоровича Громовенка. Є в ньому щось таке, чого й не збагнеш
одразу: чи то переливи буйного вітру, чи то втаємничений глос херсонських
степів, чи щедра сила земна, така відчутна в його міцній статурі. І щоразу нове
щось звучить у цьому голосі – в радіопередачі, на телеекрані, в кіно, з
театральної сцени”.
Так
говорили про нашого земляка всі ті, хто мав щасливу нагоду хоч раз у житті
побачити його, почути.
Перенесемось
на крилах вічності у ті часи дитинства, де ще малий, кучерявий Павлусь
принишкло вслухається у повільний,
розважливий голос діда Головка, який навчає його розуміти життєві премудрості,
а ніжні, добрі руки бабусі пестять кучеряву голівку і разом із теплом свого
серця вливають в душу онука любов до землі, до пісні, рідного краю.
Павлусь
любив коней, то його вічна пристрасть. А коні ті і сьогодні мчать, торкаючись
летючими гривами зарубок пам’яті, головною магістраллю життя, життя, яке зовсім не
пестило хлопця.
24
червня 1941 року поцілував колгоспник, бригадир тракторної бригади Федір
Гробовенко свого новонародженого сина і пішов на фронт. А дружина з двома
малими дітьми лишилася в рідній Хрещенівці.
Мати:
Гробовенко Галина Іванівна, 1914 р.н., українка, колгоспниця. У 1945 році
загинула від вибуху снаряда.
Батько:
Гробовенко Федір Парфентійович, 1910р.н., пропав безвісти у квітні 1944р.
Як
розповідала двоюрідна сестра П. Ф. Громовенка, Лідія Фоківна Глєбова (Головко):
“Мама Павла, Галина Іванівна, була дуже доброю і вмілою жінкою. Не було мабуть
такої роботи, що вона не змогла б зробити: гарно шила, вишивала, шевцювала”.
Все це робила творчо із вигадкою, і завжди співала, бо мала гарний приємний
голос. Та народжена співати, вона більше в своєму житті плакала. Дітей любила
над усе. Хоча багато роботи було на її руки, та вона з усім справлялася.”
Тяжкі
дні війни переживали як і всі люди: в голоді, холоді та неволі. Той незвичайний
травневий день 1945 року приніс у село і сміх, і пісні, і сльози радості. І
надія: можу тато повернеться з війни? Не повернувся.
А 25
травня 1945 року не повернулася з колгоспного поля і мама. Підірвалася на
міні...
Гіркий,
замісений на сольоних сльозах, сирітський хліб. Павликові – 4, а Анатолію – 8
років.
Бабуся
та дідусь Головки прийняли, обгорнули старечими крильцями
двох сиріт, хоча вже й мали двох на руках. Кріпилися, тяглися, як могли:
останні крихти ділили, не досипаючи ночей, бо приходилося увесь час сидіти за
швейною машинкою, щоб перешити і одягти діток.
Настав
1947 рік – голодний рік. У дідуся почали пухнути ноги, і дітей були змушені
віддати у дитячий будинок, який знаходився у районному центрі, у
Нововоронцовці. Голодно було в ті роки і там. Дітей поділили і повинні були
відправити у Берислав та не відправили, а з продовольства зняли. Діти
голодували, малий був геть виснажений, - згадує Лідія Фоківна. Руки й ноги були
як палички, оченята скосилися, великим був лише живіт. Коли привезли додому,
думали, що він не виживе. Анатолія всиновила завідуюча дитячим будинком і він
став Єременком.
Павлик
оклигав, бігав, веселився, як усі діти його віку. Проте від них різнився своєю
серйозністю, розсудливістю. Уже змалку полюбив пісню, надто палко полюбив. Співав скрізь, де міг, навіть
уві сні. Бувало, як дід сторожує біля колгоспної комори, зберуться односельці
послухати приймача, а він не робить. От і просять: “Ану, Павле, заспівай!”. То
він уже старається, так виводить своїм сильним, оксамитовим голосом. Переспіває
всі пісні, які знає, часто і вірші розповість. Смалять махру діди, слухають...
“Артист буде!” – кажуть. Про що Павло на той час навіть не задумувався. Восени
1948 року пішов до школи, першого класу
Хрещенівської семирічної школи. Йшов
урочистий в новому одязі, який пошила бабуся. Павликові навчання давалося
добре. Він багато читав, учив напам’ять, був старанний,
наполегливий та акуратний. Старенькі не мали з ним клопоту, так йшли роки.
Павло був уже в сьомому класі. Стояло питання про подальше його навчання. На
сімейній раді, яку скликав дідусь, вирішили влаштувати в того дядька, в якому
селі була середня школа. Вибір упав на Дмитра Івановича, що проживав у Золотій
Балці.
Зі слів
учителя Нечипоренка Володимира Яковича. Серед дітей виділявся своїм розумом і вмінням
з усіма ладнати. Завжди акуратний, зібраний, підтягнутий, слухняний і добрий
хлопець ніколи не прагнув виділитись. Його карі вдумливі очі світилися
лагідністю як до старших, так і до своїх товаришів. Любив художню
самодіяльність, охоче приймав участь і грав досить талановито усі пропоновані
ролі. В привабливий, барвистий його спів були закохані не лише однокласниці, а
й учениці старших класів, вчителі.
“Високий,
гарний підліток з матовим чистим обличчям та пишним кучерявим чубом дивився
доброзичливо. І в цьому погляді я відчув щось довірливе, добре, віддане і разом
з тим – сильне, непідкупне і надійне”.
Так
говорить про свого друга шкільних років, що пов’язали справжньою чоловічою
дружбою на все життя – Путін Анатолій Михайлович.
“Він
був не по роках самостійним, сміливо приймав рішення і умів за нього
відповідати, ніколи не марнував часу, багато працював”.
Закінчили
хлопці школу і розвела їх доля на свої шляхи. Та спільним завжди був один, що
вів у рідні краї, де було гніздо дитинства. Тут і зустрічалися друзі, а згодом
поєдналися й родинно. Путін А. М. став хрещеним батьком доньки П. Ф. Громовенка
– Лідії.
Чотири
роки випробовував себе Павло. Був столярем, бетонником, кочегаром, вантажником
на Донбасі, в Нікополі. Згодом переїхав в Орськ до брата, працював
електрозварювальником. В часи нічного перепочинку в душу закрадалася думкам і
жила в ній, бентежила кров.
То не
давала спокою мрія про мистецтво, що вже давно жила в ньому. Почав ходити у
драматичний гурток Південно-Уральського машинобудівного заводу.
У 1961
році в Орську відкривали пам’ятник Тарасові Шевченку. Цю подію вітали прем’єрою
“Назар Стодоля”. Головну роль Павло Федорович зіграв блискуче. І хоч вистава
йшла українською мовою, всі розуміли й гаряче вітали самодіяльних акторів.
Стояв Павло з товаришами на сцені серед грому овацій, усміхнений та щасливий.
Того ж
року поїхав вступати до Київського театрального інституту імені
Карпенка-Карого. І ось він – студент акторського факультету. Тут і зустрів свою
майбутню дружину, натхненницю творчих справ – Роксолану Скорульську, онучку
відомого діяча мистецтв Михайла Адамовича Скорульського, що створив невмирущий
балет “Лісова пісня” (за твором Лесі Українки).
Династія
Скорульських налічувала не одного митця сцени, театру, музики. Мама Роксани,
Наталія Михайлівна Скорульська, була відомою балериною.
Самобутньою
перлиною цієї родини став Павло Федорович Громовенко.
Через
певний час любов батьків, Павла та Роксани до мистецтва, жагучого слова, пісні
– неспокійне, кипуче життя акторів – захопила і полонила ніжну душу сина
Федора, що також став актором балету.
Павло
Громовенко залишиться в історії української культури як талановитий майстер
художнього слова.
“Він
належить до тих особливих людей, які поєднують у собі не один, а кілька
десятків талантів, і всі вони були віддані во ім’я слави рідного краю”.
Та де б
не був, куди б не їхав, завжди сумував за рідними краями. Він говорив: “Не
йшов, не їхав би, а летів би на крилах туди, де дихалось і ходить легше, а душа
– співала. Туди, де колиска дитинства.”
Павло Федорович
Громовенко – саме це прізвище говорить про людину, про її призначення на землі.
Це – як грім в піднебессі, що закликає відродити її, мову, слово, це той грім,
що несе в Україну зливу, що очистить наші душі від бруду.
І нині
усім нам бракує цього Грому, бо Павло Федорович був земним і разом з тим
величним.
Я знову
і знову чекаю його Слова, його виступів передач, навіть знаючи, що він відійшов у вічність.
Пам’ятаю
Павла – ще студенткою. Він привертав увагу всіх – кремезна постать, краса
справжнього запорізького козака, дивовижні очі й дивовижний голос. Тоді я
дізналася, що він є вихованцем сирітського будинку – його батько загинув на
фронті, мати померла, а нині став відомим читцем і актором.
Через 8
років мене на теплоході, що плив до Тарасової гори, чекала не менш приємна
зустріч із цією талановитою людиною та членами його родини – дружиною Роксаною,
донькою Лідою та сином Федором. Спілкування з ними було невимушеним і дуже
цікавим, а особливо вирізнявся Павло Федорович. Він, як говорили, і про Тараса
Шевченка, був душею товариства: читав вірші, співав, жартував. І келих
шампанського підняв за Великого Тараса і Шевченків рід.
З цього
часу Павло Федорович Громовенко, його сім’я стали моїми щирими друзями. Павло Федорович також став великим
другом Державного музею Тараса Шевченка: в залах звучатиме у його виконанні
слово Кобзаря, Ліни Костенко, Павла Тичини та інших поетів. Декламував із такою
високою майстерністю, що зачаровував усіх присутніх.
Саме
працівники нашого музею висунули його кандидатуру на здобуття найвищої нагороди
України – Державної премії України імені Тараса Шевченка.
Але
найбільше контактувала із Павлом Федоровичем під час походу-реквієму (з
Санки-Петербурга до Канева), присвяченому 130-річчю перепоховання Т. Г.
Шевченка в Україні, в якому він брав активну участь. Учасники походу, долаючи
всі перешкоди, під час зустрічей з
шанувальниками поета розповідали про святість цієї події. П. Ф. Громовенко
примушував кожного з присутніх відчути красу, мелодійність нашої мови.
Українець, який вже довгий час проживав на чужині й не чув, не розмовляв рідною
мовою, здригався, плакав, відчувши чарівність поезії Шевченка Т.Г.
Ну що б здавалося слова...
Слова та й голос – більш нічого.
А серце б’ється, ожива.
Як їх почує
праправнучка Т. Шевченко
по брату Йосипу
був удостоєний звання лауреата
Державної премії України імені Тараса Шевченка
за концертну програму 1989 – 1992 років
“Та не однаково мені”
18 жовтня 1988 року виповнюється рівно рік, як від нас пішов Павло Федорович Громовенко – незабутній голос України Народний артист України Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка.
Згадуючи
сьогодні його акровіршем, написаним його дружиною:
Печаль моя, моє найбільше диво,
Ансамблем хитросплетених будівель,
Влилась безвихідь в наші почуття.
Лілея біла і тавро лілеї
Оторопіла на стеблі єдині,
Гріх і спасіння, й воскресіння дивне,
Розрив чи злука, злоб чи каяття:
Останнього і вічного уклін,
Мій оберіг й моє неправосуддя,
Осіннє листя, наче діти блудні,
Вологими щоками до колін.
Ерзаци літ, тасовані життям,
Наступний крок – дай, Боже, сили!
Колишу ваше серце, навхрест крила
Осяяні коханням й вороттям.